Після розлучення мама прuвела додому вітчuма. В це важко повірuтu, але він піклувався про нас краще, ніж ріднuй батько. Вітчим став для нас рідним, то ж ми безмежно вдячні йому за все, що він для нас зробив

Життєві історії

Після розлучення мама привела додому вітчима. В це важко повірити, але він піклувався про нас краще, ніж рідний батько. Вітчим став для нас рідним, то ж ми безмежно вдячні йому за все, що він для нас зробив

На станції було майже пусто, і лише один уже немолодий, хоча ще доволі підтягнутий чоловік нетерпляче очікував на потяг, що запізнювався. Потяг нарешті прибув і до чоловіка підбігли двоє юних офіцерів, настільки схожих між собою, що з першого погляду було зрозуміло — брати.

— Тату, здрастуй! Ну, як ти тут? — дзвінкими від радості голосами вигукували військовики і обіймали-цілували розчуленого старого. За матеріалами.

Випадково вийшло так, що далі ми з ними їхали до міста в одному автобусі, і я мимоволі почула: «Оце б наша мама зраділа…» Після тієї фрази всі троє чоловіків надовго замовкли і так само мовчки вийшли на своїй зупинці.

Навіть не сподівалася, що доля зведе нас знову! За кілька днів я поверталася з відрядження, і в купейному вагоні зі мною їхали ті самі брати, як з’ясувалося, – на місце служби. Ось що вони мені розповіли.

Рідний батько залишив їх, коли Вадику виповнилося сім, а Сергійку вісім років. Причина розлучення банальна — батько проміняв їх на оковиту. Ні діти, ні молода дружина його не цікавили. Хлопці згадували те давно минуле життя, як страшний сон. Мама, розумна і вродлива жінка, після розлучення самотньою не залишилась – вітчимом братів став військовий.

— З перших же днів він знайшов із нами спільну мову, — ділився зі мною спогадами дитинства Вадим, — було таке відчуття, що ми поруч із ним усе життя…

Невдовзі вітчим одержав призначення за кордон, а дітей він вирішив усиновити. Процедура усиновлення виявилася складною. Рідний батько повинен був у нотаріальній конторі письмово засвідчити свою згоду. Мама знайшла його в компанії таких же любителів оковитої. На її пропозицію згодився відразу. Вивів власною рукою: «Від синів відмовляюся…»

— Жили ми в Німеччині, — приєднався тоді до нашої розмови й Сергій, — сім’я була по-справжньому дружною. На вибір моєї та братової майбутньої професії вирішальний вплив мали вітчим і, звичайно ж, те життя, яке нас оточувало у містечку. Ми стали курсантами військового училища. Мама з вітчимом раділи й пишалися нами. Але прийшла біда: коли вже навчалися на третьому курсі, захворіла мама. Ми приїхали у відпустку й застали її в лікарні. З тягарем на душі поверталися в училище…

Мама підбадьорювала нас, як могла, надсилала нам сповнені оптимізму листи, писала, що найщасливішим днем стане для неї той, коли вона побачить нас лейтенантами. І не дочекалася… Після того, як її не стало, ми вперше назвали вітчима батьком…

Роки вже минули з того часу, як живемо на світі без мами, але ми — не сироти, в нас є батько! Не той, завдяки якому ми з’явилися на світ, а той, котрий нас виростив і допоміг нам стати справжніми людьми, підставивши надійне чоловіче плече. То ж і ми його ніколи не зрадимо і не залишимо, бо безмежно вдячні йому за все, що він для нас зробив.

Станіслава ШИБАЛОВА.

Оцените статью
Добавить комментарий