Не знала Галина, що після весілля своєї донькu, їй прuйдеться відпустuтu до іншої і свого чоловіка. Не могла дuвuтuся, як сумує Андрій, тому сама пішла до Олени і запросила її в гості

Життєві історії

Не знала Галина, що після весілля своєї доньки, їй прийдеться відпустити до іншої і свого чоловіка. Не могла дивитися, як сумує Андрій, тому сама пішла до Олени і запросила її в гості

До весілля своєї єдиної доньки Галина з чоловіком довго готувалися. Хоч і самі ще були доволі молодими, нещодавно Галині виповнилося сорок два, а вже віддавала двадцятирічну доньку заміж. Хвилювання переповнювало душу матері, хотілося, щоб все на святі було до ладу, та й щоб донька була щасливою. І коли свято було в розпалі, Галина помітила, що її чоловікові було дуже весело.

Чоловік Галини, Андрій, працював далекобійником, тому грошей в сім’ї завжди вистачало. Навіть, коли Галину скоротили з роботи, не переймалася. Вона стала турботливою домогосподаркою. Вдома панували чистота й порядок, гармонія і затишок, які чоловік дуже цінував. Жили спокійно, практично ніколи не сварилися, бо у Андрія був дуже врівноважений характер. За матеріалами.

Аж раптом на весіллі Галину просто приголомшила поведінка Андрія, вона не впізнавала його. Свято було зіпсоване, бо чоловік танцював лише з тіткою молодого. Він навіть сів біля Олени за стіл, пригощав її, щось шепотів і виглядав напрочуд щасливим. Таким вона його не бачила ніколи.

Адже Андрій завжди був спокійний, навіть надміру стриманий, а тут… Галині було соромно перед гостями, вона хвилювалася. І мабуть, недаремно. Тому що наступного дня Андрій вдома не ночував, на дзвінки не відповідав. А коли засмучений повернувся додому, Галина спробувала спокійно поговорити.

– Андрію, як ти міг на весіллі в доньки так поводитись. Ти зганьбив нас, як тепер нам усе це пережити, поясни?

– Галино, не починай, я йду спати…

Жінка сподівалася, що ситуація врешті-решт зміниться. Заспокоювала себе, що то все надмірні емоції від весілля. Так хотілося вірити у те, що все буде гаразд, адже всі вважають їх ідеальною парою. Та час минав і Галина відчувала, що життя їх руйнується. Андрій продовжував телефонувати Олені, шукав привід, аби лише вийти з дому. Підозра у зраді не давала спокійно жити. Відтак, не зволікаючи, Галина вирішила піти до розлучниці. У свахи дізналась її адресу і уже наступного дня була у неї вдома:

– Олено, прошу, не підтримуйте залицяння мого чоловіка. Ви ж розумієте, у нас сім’я, – мовила спокійно. І якось раптово вирвалась бажана неправда:

– І ще, я – чекаю дитину…

– Галино, не переймайтесь, я все розумію. Андрій більше не зателефонує, не переступить цей поріг, даю слово.

Того вечора Галина вдруге збрехала:

– Коханий, очікуй поповнення. Пам’ятаєш, як ти мріяв про хлопчика?

Відтоді настало полегшення, Андрій начебто й справді змінився. Став уважним і чуйним, як колись, тільки тепер зовсім перестав усміхатись. А згодом відчула, що з кожним днем він усе більше віддаляється від неї. Щастя було, як метелик. Здавалося його схопили, та воно знову виривалося з рук…

З часом пригнічений Андрій все частіше почав заглядати у чарку. Галині було прикро усвідомлювати, що вона хотіла прив’язати чи то повернути колишні почуття брехнею. Вона ж кохала чоловіка, не уявляла життя без нього, рахувала кожну секунду до повернення з відрядження. А коли він приїжджав, боляче було на нього дивитись. Одного разу уві сні Андрій промовив страшні для Галини слова: «Оленко, навіщо без тебе жити?»

Вранці відбулась тяжка розмова. Прагнучи її швидше завершити, Андрій сердито мовив:

– Відстань, Галино, я не можу на тебе дивитися.

Тоді жінці терпець увірвався. Вона змусила його продовжити відверту розмову.

– Розумієш, Галино, – почав зізнаватися Андрій, – Олена – моє перше кохання, ще зі школи. Батько її військовим був. Вони переїхали в інше місто.

Я шукав, писав, та все було даремно. Коли зрозумів, що не знайду Олени і ніколи не побачу її, вирішив, що життя тепер не має сенсу. Тоді ледве все це пережив. Аж раптом тут, на весіллі, я зустрів її. Уявляєш, що тоді відчув. Оленка повернула мене до життя. Ти вже вибач, з тобою ніколи не почувався щасливим і завжди боявся назвати тебе її іменем. Вона недавно овдовіла, дітей у неї нема. Я хотів з тобою розлучитись, чекав слушної миті. Та новина про майбутню дитину усе змінила…

І хоч дуже важко було Галині все це слухати, та все ж жінка перейнялася чоловіковими почуттями, зрозуміла їх. Галина розуміла, що більше не може впасти в очах чоловіка. Потрібно було діяти. Так вона хоча б його врятує. Нехай Андрій у свої сорок п’ять буде щасливим. Їй нічого не залишалось, як знову піти до Олени.

Ще з порогу вона мовила:

– Олено, давай на ти. Вибач, що знову вриваюся так несподівано. Пообіцяй, що сьогодні ввечері завітаєш до нас, прошу тебе.

Олена дотримала слова, прийшла, а зовсім скоро повернувся додому й Андрій. Він був спантеличений, адже не сподівався побачити тут своє кохання.

– Слухайте і, будь ласка, не перебивайте, – почала розмову Галина, важко зітхнувши. – Вчорашній день усе змінив. Я нарешті усвідомила, що настав кінець нашому, Андрію, сімейному життю. Так далі тривати не може. Втомилася дивитися на твій розпач. Благаю, не судіть мене. Почуваюся винною і хочу вибачитись за неправду, тому що про дитину я все вигадала. Зрозумійте, брехнею намагалася втримати кохану людину біля себе. Це було, як останній шанс, порятунок. Коли думаю про все це, мені стає дуже соромно за себе.

Після цих слів Галина замовкла, а згодом, трохи вгамувавши хвилювання, мовила далі:

– Андрію, Олено, я уже все вирішила і дійшла такого висновку: ви обоє повинні бути разом. Відпускаю тебе, Андрію, тому що люблю. Хочу, щоб здійснилося твоє найзаповітніше бажання – бути поруч з коханою. Так буде чесно. За мене не хвилюйтеся – не пропаду. Можливо, донька скоро подарує нам онуків, в них я і знайду своє щастя і розраду…

Оксана ВОЛОШИНА.

Оцените статью
Добавить комментарий