Мама любить одну дочку, а іншу вважає суцільною проблемою

Життєві історії

Людмила ставиться до своїх дітей по-різному. Старшій дочці 10, а молодшій 6. Молодшу дочку мама просто обожнює, а в старшій бачить одні недоліки. Хоча, якщо вказати Людмилі на цей факт в лоб, вона ні за що не погодиться. Сперечатиметься, стверджуючи, що до дітей відноситься абсолютно однаково.

Вона все ділить між дочками строго навпіл, лаяти та хвалити намагається і ту, і іншу порівну, і увагу приділити прагне кожній. Але справжнє ставлення проривається – в кинутій наспіх фразі, в дотику, в погляді і діти напевно це відчувають.

Парадокс полягає в тому, що старша дочка – довгоочікувана, просто вимолена дитина, яку Людмила з чоловіком чекали цілих сім років. Сім років лікування, аналізів, процедур, обстежень, чергових невдач і відчайдушної надії. Коли нарешті настала вагітність, Людмила і дихати боялася, дотримувалася всі прикмети: не стриглася, не фотографувалася, не їла суші та апельсини, берегла себе і всі дев’ять місяців повірити боялася, що нарешті у них буде дитина

Дочка народилася і Людмила з головою поринула в материнство. Носила дитину на руках, нескінченно розмовляла, пояснювала, показувала і розповідала, здавалося, любила дочка без пам’яті, робила для неї все. Включала їй класичну музику, читала казки та хороші літературні твори, мало не з пів року тягала дівчинку по музеях і виставкам картин – дитина повинна бачити прекрасне.

Дочка росла спокійною і здоровою, але Людмила взяла таку високу планку в материнстві, що за три роки декрету вимоталася з дитиною повністю і з нетерпінням чекала виходу на роботу. Нарешті, декретну відпустку скінчився, дівчинку визначили в приватний садок з найкращим доглядом.

Людмила стала працювати та навіть потроху почала просуватися по кар’єрних сходах. Схудла, покращала, накупила собі обновок – вже на свої власні, кровно зароблені гроші. Як то кажуть, прийшла до тями після декрету. І тільки вона стала входити у смак цього нового життя – як раптом новина: дві смужки на тесті.

Людмила виявилася до цієї новини абсолютно не готова. Ридала два тижні:

– Мені ніхто більше не потрібен! У мене є улюблена вистраждана дочка, більше нікого так не полюблю! Нехай у неї буде все! Не хочу її обділяти! ..

Вмовляли всією сім’єю, наводили приклади, як материнської любові вистачає на десятьох, а вже матеріально і говорити нема про що, зараз не війна, не останній шматок доїдають. Чоловік і батьки клятвено обіцяли допомагати, найняти няню, сидіти, гуляти, на роботі обіцяли піти назустріч, молоденька доктор, що робила УЗД, показувала на екрані ручки – пальчики – сердечко, розповідала, як тільки що від неї, ридаючи, вийшла жінка, яка п’ятнадцять років не може народити, з завмерлою вагітністю. Проте Людмила продовжувала істерики.

– Відчепіться від неї! – несподівано в якийсь момент заявила свекруха. – Нехай іде і робить аборт. З таким настроєм годі й братися виношувати дитину. Народить виродка.

Як не дивно, слова ці справили зворотний ефект. Тільки ще свекруха не вирішила, куди йти й що робити Людмилі, бо без неї не розберуться, як Людмила вирішила народжувати … …

Друга вагітність проходила зовсім по-іншому. Людмила абсолютно не страхувалася, бігала, стрибала, літала на літаках, вела активне життя, потай сподіваючись спочатку, що «раптом саме як-небудь розсмокчеться». Про дитину думала не особливо, не хотіла навіть дізнаватися стать, придумувати ім’я, іноді страждаючи почуттям провини, що зовсім не любить цю другу, ще ненароджену, дитину.

На останніх термінах вагітності пригледіла няню, щоб відразу після пологового будинку йти працювати й думки не допускаючи про те, що досидить вдома навіть до кінця післяпологового лікарняного. Ніяких сентиментів.

Однак любов до другої доньки накрила її потужною хвилею ще в пологовому будинку. Здавалося, враз звідкись узялися всі ті почуття, яких не було під час вагітності і затопили з головою. Людмила готова була сидіти біля сплячої дитини та нескінченно милуватися – ручкою, віями, синьою жилкою, зворушливим завитком над вушком …

Зі старшою такого не було. Більш того, старша після виписки стала саме дратувати. Вона, як не дивно, зовсім не хотіла відходити на другий план, а лізла до матері.

– Ну вона велика вже! – обурювалася Людмила. – Повинна розуміти, що немовля спить, що не можна бігати, не можна шуміти, що я зайнята … … Поки молодша була зовсім малою, Людмила щиро думала, що незабаром ставлення до дітей зрівняється. Просто немовля об’єктивно вимагає більше уваги, ніж чотирирічна дитина, ось і все. На старшу поки не вистачає ресурсу.

Але роки минають, а ситуація не змінюється. Молодша дочка – центр світобудови, а старша – прикра перешкода … Ні про яку роботу після виписки з пологового будинку Людмила більше мови не вела. Сиділа вдома з молодшою ​​дочкою – ну як же віддати свою таку кровиночку в садок.

Старша навчається в школі, після уроків йде на групу подовженого дня, хоча мама вдома і сидить там до самого кінця дня, поки всіх дітей розберуть по домівках.

– Там з ними працюють педагоги, вони й за домашнім завданням простежать, до того ж там подружки, дівчинка сама хоче залишитися в школі після уроків, – розповідає всім Людмила. – Що їй будинку робити з нами? Їй нудно! …

Нещодавно Людмила, прибираючи на столі у старшої доньки, знайшла стару книгу дитячих казок. Відчувши звичне вже роздратування – ну в десять років тільки такі книжки читати!

Людмила хотіла прибрати книгу подалі в шафу, взяла її в руки й книга просто розпалася на казці «Морозко». Дві сестри, старша – лагідна красуня-рукодільниця, яку відправили в ліс на тріскучий мороз, і молодша, загальна улюблениця, у якій ніяких обов’язків, одні права … Ці сторінки були просто зачитані до дірок …

Щось треба робити? Або нічого зробити неможливо, адже неможливо в принципі полюбити «коли ТРЕБА», змінити ставлення до людини, навіть якщо ця людина – твоя дитина? Взагалі, чи нормально це – любити одну дочку і не любити іншу?

Дитина страждає і уявляє себе пасербицею. Нещодавно запитала маму, чому немає фотографій часів її першої вагітності. Може, вона нерідна в родині? Під час своєї першої довгоочікуваної вагітності Людмила забобонно не фотографувати, чогось побоюючись, а тепер ось це вийшло таким боком …

Оцените статью
Добавить комментарий