Донька з зятем жили в моїй хаті в селі, а потім сказали, що вона стара: стіни цвітуть, хилиться, скоро розвалиться. І всі втрьох поїхали в місто

Життєві історії

Все своє життя я живу в маленькому будиночку на краю села.

Тут я виросла, у цей будинок я привела свого майбутнього чоловіка, щоб познайомити зі своїми батьками, звідси й поїхала з чоловіком та повернулась у 28 років з донькою на руках. Життя з чоловіком у мене не склалось, ми розлучились. Батьки прийняли мене знову жити до себе, згодом вони померли. В цьому будинку я виховала свою донечку, вона вийшла заміж й подарувала мені онука.

Цей будинок для мене дуже рідний. Але якщо відкинути всі спогади та подивитись на будинок реально, то можна побачити, як він почорнів, підлога прогнила та просіла, дах почав протікати.

Моя донька сказала, що їхній дитині тут жити небезпечно, тому вони вирішили поїхати до міста й орендувати квартиру.

Я залишилась одна. Мені важко, але інколи сусіди приходять та допомагають мені з господарством.

Недавно по дорозі додому я зустріла свою сусідку — вона бігла щаслива, аж світилась. Що таке? Вона розповіла, що її зять купив невеличкий будиночок за містом з чотирма кімнатами, зручності всі всередині, навіть невеличкий город є, щоб садити овочі та квіти. Вони забирають її з собою. Оце ж їй пощастило! Мені на секунду стало навіть сумно — мої ж діти мене з собою не кликали.

Приїхали мої діти, та стали розказувати, що беруть квартиру в кредит й хочуть мені її показати.

Ми взяли таксі та поїхали до нового будинку. Діти дуже раділи, одразу почали показувати мені новий мікрорайон, а ось і ліфт, 5 поверх і квартира. Чотирикімнатна! Затишна, нова, а головне з ремонтом. Це неймовірний рай для мене!

А я на емоціях кажу:

– А котра моя кімната?

Дочка ніяково відповіла:

– Мамо, не псуй нам сюрприз! Ми хотіли, щоб ти просто пораділа за нас. Ми не помістимось тут всі. Ось тут буде дитяча кімната, а це наша спальня й зал. Скоро ми плануємо ще дитину, нас буде багато. І взагалі, як ти залишиш свою хату? В тебе з нею пов’язано дуже багато спогадів, там твої друзі живуть, а ще твій улюблений кіт!

По мені було видно, що я засмучена. Глянула на зятя, а він опустив очі, ховає погляд. Він завжди й у всьому слухався мою доньку, ніколи їй не перечив. Я сказала доньці, що спішу терміново в поліклініку й швидко пішла на автобусну зупинку.

Декілька днів я чекала, що моя донька одумається й покличе жити до себе. Вирішила набрати її й запитатись як у неї справи.

– Мамо, все добре, зараз зайняті ремонтом, ходимо по магазинах, вибираємо сантехніку та меблі,- сказала донька. І більше нічого не додала.

Пишу вам сюди й думаю: а можливо, нічого страшного в цій ситуації немає? Можливо я підсвідомо себе накрутила, що моя донька повинна обов’язково забрати мене до себе ? Все ж вона мені нічого не винна, а навпаки, повинна будувати свою сім’ю. Звичайно, мені гірко усвідомлювати, що у свої 63 я стала нікому не потрібною.

Що б ви порекомендували нашій героїні?

Оцените статью
Добавить комментарий